Загальноосвітня школа І -ІІ ступенів №12 Кіровоградської міської ради Кіровоградської області

 





"Зірка пам яті"

 

 

  1. ПІП  -  Таран Микола Петрович.
  2. Число, місяць і рік народження, місце народження — 22 вересня 1921 року в селі Воронівка, Новоукраїнського району Кіровоградської області.
  3. Навчальні заклади — сільська школа. У 1947 році вступив і у 1950 році закінчив Ленінський зоотехнічний технікум Міністерства сільського господарства УРСР за спеціальністю “Зоотехнія”.
  4. Місце проживання — До війни — в рідному селі, після війни, по закінченню технікуму — в с. Губівка, Компаніївського району, Кіровоградської області, з 1982 р. по 2009р. - в м. Кіровоград.
  5. Родина: дружина, діти, внуки, правнуки - Дружина — Таран Олена Гнатівна, дочки  - Таран Людмила Миколаївна, Таран Надія Миколаївна, онучка — Тертиця Оксана Олександрівна, правнук — Тертиця Євгеній Віталійович.
  6. Перебування в рядах Радянської армії, коли призвався і де — Призваний 27 квітня 1941 року Пісчано-Бродським РВК до лав Радянської армії за строковою службою. Службу розпочинав на південному кордоні СРСР в м. Тахта — базар, на кордоні з Афганістаном. З червня 1941 “перекинутий” до м. Астрахань. Вступив до розвідшколи , а далі - на фронт, на передову. Служив розвідником у 413 дивізії, 1324 стрілкового полку, 50 армії Білоруського фронту.  Брав участь в операціях на Курські дузі.  Відзначений у боях за р. Проня. Після поранення продовжив службу у 359 стрілковому полку, 50 стрілкової дивізії, 52 армії, 2 — го Українського фронту. Брав участь в операціях на Курській дузі (зокрема Орловській наступальній операції), в боях за р. Проня (Білоруссія), в Яссько-Кишинівській операції, та в багатьох інших операція. Закінчив службу у званні старшого сержанта у березні 1945 року у звязку з третім тяжким пораненням. Повернувся додому інвалідом ІІ групи.
  7. Спогад про війну —

              Найголовніше свято — це 9 травня, важливіше за День народження.     Завжди перший спогад — про товаришів, які не повернулися.

     Тяжкими були перші дні війни: “суматоха” і безлад. Мене війна застала при проходженні строкової служби в м. Тахта - базар на кордоні з Афганістаном. Служба в армії припинилась. Треба було в найкоротші строки дістатисьдо Астрахані. Йшли пішки — марш — кидок. Все спорядження несли на собі. Надворі  - кінець червня - початок липня, а ми  - бігом. Від виснаження багато хлопців полягло у пісках так і не діставшись до лінії фронту. Вступив до розвідшколи. Починав війну рядовим, згодом керував розвідгрупою у званні старшого сержанта. Робили усе можливе і неможливе, щоб вилазки були вдалими. Наша група часто брала “язика” - ворожого офіцера.

Страшно, боляче було перші роки війни, коли наші війська відступали. Більше всього боялися потрапити в оточення і в полон.

Мали велике значення і великою допомогою стали перші місяці навчання на строковій службі у лавах Радянської армії. Молоді хлопці, які були призвані з домівок, без ніякого досвіду, частіш за все полягали зразу ж у перші дні. Всього іншого навчила війна. Швидко звикли просуватися окопами і траншеями не в повний зріст, а низько нагинаючи голову. І ця звичка довго не полишала навіть у мирний час. Швидко зрозуміли, що танки швидше давлять тих, хто біжить від них. Навчились заповзати під танк так, щоб танкіст не помітив, інакше почне крутитися на місці і розчавить.

         Моторошно згадувати про те, як ти щойно сидів з товаришем в окопі, курив одну на двох цигарку, а через хвилину на місці твого друга — воронка від снаряда. Сиділи в окопі 26 чоловік. Упав снаряд — 25 убитих і поранених, і один я — живий. Просто випадковість...

          Страшно лежати пораненим, розуміти що ти ще живий, але ні повзти, ні навіть поворухнутись не можеш. Залишається лежати і сподіватись, що медсестра теж іще жива і невдовзі тебе знайде.  Легше коли без свідомості. Так було, коли поранило в живіт.  При пораненні впав не одразу, в стані шоку біг ще метрів 500, поки не стік кров'ю і не стало сил, потім впав. Опритомнів уже в медсанбаті, видалили 1,5 кишківника.  Було багато мілких поранень.  А ще страшніше тягти саму поранену сестричку до санчастини, якщо її не розбили. Не враховуючи мілких поранень, серйозно поранений був тричі: в ногу, в живіт, та в руку(після  перебитого сухожилля,  був комісований у березні 1945 року).

Часто так хотілось спати, що засинали на ходу, хоч на півгодини, хоч на п'ять хвилин... Чергували, підміняли один одного. Бої тривали від декількох діб до декількох місяців. Доводилось відбивати 5 — 6 атак німців вдень, а вночі самим атакувати. Німці чисельно переважали, наші ж дивізії були недоукомплектовані. На нашому боці була ніч і неочікуваність.

     Одного разу отримали наказ за ніч зайняти місцевість і окопатись. Було це на початку грудня. Звечора і до півночі, поки ми копали траншеї і окопи, лив дощ. Ми вимокли, шинелі стали важкими. Деякий час було тихо. Я присів і незчувся як заснув. Під ранок вдарив мороз. Почалась атака німців, нам іти в наступ. Поряд рвуться снаряди, кулі свистять, а рухатись важко  - на кому шинель замерзла, хто до окопу примерз...

Доріг не було. “Грунтовки” після сильних дощів розмило. Болото було вище коліна. Доводилось брести самим і ще й вантажівки теж доводилось на собі виносити.

         Німці були добре споряджені, вгодовані. Наші солдати голодні, виснажені безсонням, але скільки ж було злості і волі до перемоги! В рукопашній наші худі і голодні хлопці давили фашистів голими руками. Я ніколи не говорив, що я хоробрий і не боюсь фашистів. Я їх боявся...і бив з усіх сил...

          За умов боїв вчасно годувати не могли. Отримувлаи по кусню чорного хліба і “бойові 100 грамм”, і те, якщо пощастить. Польова кухня працювала з перебоями а то і зовсім була розбита.

         Було це вже в Румунії. Третю добу тривав бій. Питали у командира:

         - Коли годуватимуть?

         - Візмемо наступне селище, там розташуємо кухню, тоді погодуємо...

Взяли те селище, і ще одне, а потім ще...

  • Так коли ж їсти, питаємо?
  • Кухня розбита, шукайте самі, що знайдете у селі.

Забігли до сараю. Над головою кулі свистять, а у гнізді — яйця    курячі. Набрали у гімнастерки біжимо, на ходу б'ємо... а там курчата майже висиджені! Знову не пощастило.

 

Дівчат — медсестричок було дуже шкода. Їм було  тяжко і чоловіків на собі з поля витягати і поранених доглядати. Особливо вони мучились, коли воші заїдали. Солдатам хоча б голови голили...а у дівчат гниди водились і у бровах. Вони соромились і ховались у бліндажах, але потім бій все і всіх зрівнював.

 

Під час визволення України та воєнних дій на території Молдови та Румунії радянська авіація мала повну перевагу у повітрі. Це дало можливість надійно підтримувати і прикривати війська, що наступають і наносити авіації противника велику шкоду. Яссько — Кишинівська операція 2 — го і 3 — го Українських фронтів призвела до повного знищення групи армій  “Південна Україна”, визволенню Молдови, капітуляції Румунії, перенесенню воєнних дій за територію СРСР і відкриттю фронту на Балканах. В ході цієї операції наша армія понесла найменші втрати. Успіху прориву тактичної зони оборони ворога сприяло масоване використовування артилерії і танків — безпосередньої підтримки піхоти.

         Умансько — Ботошанська наступальна операція.

Командування, проаналізувавши обстановку на фронті стан військ ворога, вирішило продовжити наступ Украінськими фронтами без передиху. 2 — гий Український фронт мав нанести головний удар через Умань і Рудницю, на Бєльци і Ясси. Командуючий 2 — гим Українським фронтом, генерал армії І. С. Конєв для проведення Умансько — ботошанської операції прийняв рішення нанести два удари:

  • Головний удар — основними силами фронту з району Чемеринське, Ольховець в загальному напрямку на Умань і далі до Дністра в напрямку на Бєльці і Ясси;
  • Допоміжний удар — на лівому крилі фронту в загальному напрямку на Новоукраїнку.
  1. Робота (де робив і ким) — По закінченню технікуму направлений на роботу в с. Губівка Компаніївського району Кіровоградської області, де проробив у колгоспі на посаді головного  зоотехніка до 1982 року. Після виходу на пенсію у Кіровограді працював сторожем на будівництві до 75 років. Усе життя займався тваринництвом у власному господарстві.
  2. Нагороди (за оборону, визволення та взяття населених пунктів, взяття у полон “язиком”  німецького офіцера)-
  • Медаль “За відвагу” (Наказ по 1324 СП, 413 СД, 50А, Білоруського фронту Діючої армії від 12 грудня 1943 року № 18/н).
  • Орден «Слави» ІІІ ступеня (Наказ по 359 СП, 50 СД, 52 А, 2 Українського фронту № 0171 — Н від 19.12.1944р.)
  • Орден “Слави” ІІ ступеня (Наказ № 567905).
  • Медалі та ювілейні медалі.
  1. Цікава розповідь з життя -

         Усе життя від початку — цікава розповідь. Нікого і нічого в житті не боявся, окрім війни і голоду. Народився в голодний рік. У 1921 - 1922 був дуже сильний голод. Немовлят навіть у церкві не рєстрували — не виживали. На все село нас вижило двоє хлопців. У матері молока не було. Смоктав “музюки” з трави. Але вижив.

         В 1932 — 1933 вже бігав красти зерно. У старших братів  були маленькі діти, їм не можна було красти, щоб не спіймали, доводилось мені. Пухлі ноги лопались, з них текла вода, але всеодно додому приходив зі жменею зерна.

         Далі війна, голод 1948 року.

         Після війни навчався у Кіровограді. Тиждень на заняттях, у суботу треба йти додому у Воронівку пішки (близко 40 км). У неділю наносив матері соломи, щоб тиждень було чим худобу годувати, і на ніч — на Кіровоград. До ранку приходив на навчання.

         Усе життя пройшло в русі, вся надія була на ноги. Колись у дитинстві мене прозвали “Зайцем”. Надумав упіймати зайця, щоб жив у мене. Цілий день за ним ганявся і таки піймав.

         До останніх днів, до 87 років вів активний спосіб життя, багато рухався, ходив пішки, добре їздив на велосипеді, любив коли приходять гості, добре спілкувався з молоддю, добре пам'ятав давні події до мілких подробиць.

  1. Фото - 

 

 

 

28/10/2013  Покладання квітів на могилу невідомих солдат на Завадівському кладовищі.  9 клас.
 
 

 

   08.05.12  у школі відбулася урочиста лінійка до 67- ої річници Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.
 

 

 

 

 

 

 

План заходівна ІV квартал в рамках обласної акції «Зірка пам'яті»
Дата проведення Місце проведення Ким проводиться Зміст заходу
1 29.09 Завадівське кладовище педагог-організатор, учнівське самоврядування прибирання братської могили невідомих солдатів
2   ЗШ І-ІІ ст.. №12   Відзначення 65-ї річчя звільнення населених пунктів області від німецько – фашистських загарбників:1.Проведення  тематичних класних Годин (1-9 кл.)
3 27.10   класні керівники  
4 28.10   вчитель історії, педагог-організатор 2.Проведеннятематичної лінійки (1-9 кл.)Покладання квітів на могили невідомих солдатів на Завадівському кладовищі
5 24 - 28.10   бібліотекар 3.Виставка літератури, фотоматеріалів, що  ілюструють події ВВВ
Звіт
про виконання плану проведення акції «Зірка памяті»по ЗШ І-ІІ ст.. №12 Кіровоградської міської ради Кіровоградської областіза ІV квартал 2011 року
ПІБ ветерана Адреса проживання Представник ЗОШ Дата та змістнаданняконкретної допомоги  
1 Любицький Павло Данилович пров. Мотокросний, 41 пед. - орг. вч. історії Допомоги не потребують  
2 Нестеренко Анатолій Арсентійович вул.. Мотокросна, 44 пед. - орг., вч. історії Допомоги не потребують  
3 Пересипко Ольга Максимівна вул.. Мотокросна, 8 пед.- орг., вч. історії Допомоги не потрубують  
4 Тюрін Михайло Гнатович вул.. Курчатова, 10 пед. - орг., вч. історії Допомоги не потребують  
Дата проведення Місце проведення Ким проводиться Зміст заходу Примітка
1 29.09 Завадівське кладовище педагог-організатор, учнівське самоврядування прибирання братської могили невідомих солдатів виконано
2   ЗШ І-ІІ ст.. №12   Відзначення 65-ї річчя звільнення населених пунктів області від німецько – фашистських загарбників:1.Проведення  тематичних класних Годин (1-9 кл.) виконано
3 27.10   класні керівники    
4 28.10   вчитель історії, педагог-організатор 2.Проведеннятематичної лінійки (1-9 кл.)Покладання квітів на могили невідомих солдатів на Завадівському кладовищі виконано
5 24 - 28.10   бібліотекар 3.Виставка літератури, фотоматеріалів, що  ілюструють події ВВВ виконано
Тематична лінійка
«День звільнення населених пунктів області віднімецько – фашистських загарбників»      Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної, але не згасає память про тих, хто не шкодував своєї крові, хто приніс на алтар свободи найдорожче – своє життя. Линемо синівською пам’яттю у минуле – думаємо про тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. У серцях наших людей не згасає як вічний вогонь память про людей близьких і невідомих, про всіх, хто боронив рідну землю від ворогів. Вони живуть у памяті народній. Кожен з нас поділяє думку, викарбувану у словах:” Ніхто не забутий, ніщо не забуте!”     Минуло більше як піввіку, але недільний червневий день 1941 року і досі в усіх подробицях пам’ятають люди старшого покоління. Тієї пам’ятної червневої пори, як і завжди, догорав рожевий світанок в обіймах спраглої ночі, пив теплу росу із трав та замріяно слухав останні звуки гармошки у сільському клубі. Тут випускники 1941 року танцювали свій останній шкільний вальс і не знали, що через декілька хвилин рівно о 4 годині ранку 22 червня вони закружляють у кривавому танку війни, який триватиме 1418 днів і ночей.       У міста і села України війна увірвалась у перші її години. З небаченою мужністю відстоювали наші солдати кожну п’ядь землі. Битва за Україну була тривалою і тяжкою. Вона тривала 22 місяці. Найбільшою її віхою була битва за Дніпро. Багато подвигів бачив сивий Дніпро, але ні один не міг устояти подвигу, який здійснили люди у Великій Вітчизняній. Героїчні бої на кордоні , оборона Києва, Севастополя, Одеси, Керчі, битва за Харків, Донбас, форсування Дніпра, легендарна Корсунь – Шевченківська, Львівсько – Сандомирівська операції...       Страшні сліди залишила війна. Тільки на території України  в руїни і згарища було перетворено 714 міст , 28 тисяч сіл. Скільки горя, скільки страждань за цими цифрами. 1418 днів і ночей ішли воїни вогненими дорогами війни. Кожен день ,як рік, кожен рік, як століття. Все витримали і перемогли. Перемогли тому, що вели війну вітчизняну. Перемогли тому, що відстоювали право на життя. Дорогою ціною дісталась нам перемога. Та хіба могли тоді думати про ціну , коли на карту була поставлена доля Вітчизни. Справедливі слова пісні “А ньінче нам нужна одна победа, одна на всех, мьі за ценой не постоим!” Краще не скажеш. У роки війни в Україні загинув кожен шостий  громадянин. Хто візьметься підрахувати, скільки б вони могли зробити і скільки б зазнали радості. Треба окинути зором небо, сонце , білі хмаринки, подивитися на облиті білим цвітом дерева в  саду, глянути на рожевощоке дитя на руках у матері, щоб осягнути, якими дорогоцінностями вони могли користуватись багато десятиліть, але вони їм не дісталися.  У цього свята три кольори. Перший колір – червоний. Колір кровігарячої, якою политий кожен клаптик землі. Другий колір – розквітлого саду. Білопінний його прибій, як найсвітліші сни солдатські, що ожили! Третій колір – колір вдовиних хусток. Якби вітром зірвало їх раптом із сивих голів матерів і дружин солдатських, закрили б вони усе небо чорними птахами неперебутнього горя.        Чим далі відсувається від нас минуле, тим гостріший тягар спогадів, тягар втрат. І тим дорожче є для всіх нас сьогоднішні ветерани – живе втілення подвигу, якому рівного нема в світі. І дуже важливо, щоб у метушні свого буття ми не забули їхні подвиги, відчували свою глибоку шану до покоління фронтовиків. 65 років пройшло, як відгримів останній бій , а стукає, бє у свідомість , хвилює серця ветеранів. Хто бачив смерть в обличчя, той знає справжню ціну життя і той завжди несе в собі відлуння війни      Так вже сталося, що побували вони в самих пекельних місцях. Замерзали в окопах, йшли на шалений вогонь ворога, атакували на смертельних рубежах. Десятки разів на день піймалися в атаку, падали, скошені ворожими кулями, хоронили друзів і знову  кидались вперед. Їм випало щастя дожити до перемоги.     Та не замулилися чисті джерела  памяті  про буремні роки, про тих,  хто наближав заповітний день. Адже в окопах, в медсанбатах, біля спалених домівок залишились їхні роки молодії. Кожного разу, підходячи до братських могил, вони завмирають від хвилювання. У хвилюванні Вічного вогню вони вчувають стукіт сердець загиблих побратимів. Називають імена загиблих, а їм здається, ніби відгукується кожний, як живий . В клекотанні Вічного вогню клекочуть – стугонять їхні серця. Сьогодні серед нас все менше і менше тих, хто пережив ту страшну війну. Низький уклін Вам, сивочолі ветерани.             Я бачила не раз,як плакав ветеран - Не від ран, не від ран, незагоєних ран...Плакав тихо, без сліз – мов його в тім вина,Що могил стільки братських лишила війна.Може очі сльозить гірких спогадів дим?Може в братській могилі його побратим?Бо у день лихоліття піднявся на бійІ фашисту сказав: ” Геть, поганцю, не смій!”Ким він був, цей солдат?     Чий він син? Чий він брат?     Українець, грузин, білорус чи литвин?     Хто чекає його , не втрачаючи сил.     Не від ран, що на тілі -     Від памяті ран.     Біля братських могил втре сльозу ветеран.Летять і летять роки. Летять і відлітають у вічність. Роки, скільки б їх не минуло,   не зітруть у народній памяті світлі імена тих, хто віддав своє життя за    Батьківщину. У граніті, у бронзі, у серцях живе великий подвиг воїнів – визволителів. Золотими буквами вписані вони в книзі вічної слави.     Вшануємо їх хвилиною мовчання...Україно! За її мир і спокій полягли мільйони. Війни не бути. Нехай панує мир! І ми про це подбаємо. Ніхто те забутий, ніщо не забуто.Вічний вогонь палає,Дзвонить у далі століть.Вічний вогонь закликає:“Щастя живих бережіть!”Вічний вогонь клекоче:“Люди, не треба війни, Щоб не вмирали дочки,Сестри, брати і сини”. Вічний вогонь палає,Тужать берізки над ним, Вічний вогонь вимагає:Миру і щастя живим”.Лінійка оголошується закритою. ( Звучить гімн).    Право покласти квіти до могили Невідомих солдатів на Завадівському     кладовищі, надається майбутнім випускникам 2012 р. разом з кл. керівником.
Меморіальна дошка герою Радянського союзу Луньову П.Ф. на приміщенні ЗШ I-IIст. №12.
 Меморіальна дошка герою Радянського союзу Луньову П.Ф. на приміщенні ЗШ I-IIст. №12 .
Виставка літератури в шкільній бібліотеці "Вічна пам ять героям".
Покладання квітів на Завадівському кладовищі у День визволення Кіровоградщини від німецько-фашистських загарбників.06.01.2012
Їхні подвиги життя в наших серцях:
Тюрін Михайло Гнатович  народився 15 вересня 1927 р в селі Шумилово Шехманського району Тамбовської області. Закінчив 1 клас . В рядах Радянської армії перебував з 15 грудня 1944 р по 10 квітня 1951 року. Працював в Липецькій області Добринського району С/З Петровськийплотником. ДружинаТюріна А.А. Доньки: Коваль В.М., Федорова Т.М. Внуки: Коваль С.Л., Федорова Е.В., Риндіна Н.В.Правнуки: Коваль Хр., Риндін А.А.Проживає по вул. Курчатова, 10
Любицький Павло Данилович
Любицький Павло Данилович народився 22.12.1923 р.  в Західній Україні.  В 1943 р. його призвали в армію, вступив в ряди Червоної армії, пройшов військове навчання і його відправили на фронт. Приймав участь у визволенні Західної України, Чехії, Польщі і дійшов до самого Берліна. Влітку 1945 р. їхній підрозділ відправили в Японію. Після закінчення другої світової війни службу продовжив в Західній Україні, неподалік Львова. Займалися розчищенням лісів і розшуку «бандерівців». Пісял цих подій його відправлено служити до Білорусії, де він пробув до 1953 р.   Після демобілізації одружився і виїхав до Молдови в м. Тирасполь, де й прожив деякий час . В 1966році переїхав до Кіровограда. Працював в санаторії «Лісова пісня». З 1973 р. працював в третій лікарні столярем, слюсарем, пізніше влаштувався в дитячий будинок кочегаром.      Павло створив сильну, міцну родину.В нього народилося четверо дітей: один син, три доньки, які люблять його, пам’ятають. Мав декілька орденів, безліч медалей та був передовиком Комуністичної партії 1986 р.  Помер 24.01.2011 р.
Зустріч  учнів 9 класу з Нестеренко А.А.
Нестеренко Анатолій Арсентійович  Народився 13 липня 1927 р.  в м. Кіровограді вул. Харківська, 13. В сім'ї було троє дітей.    В 1932 р померла мама, саме в цей час починається трагічна сторінка в історії українського народу - голод 1932- 1933 рр. В сімї їсти не було що, і старший брат відвів Анатолія Арсентійовича до міліції і залишив його зі словами: «Якщо тебе до кінця дня ніхто не забере, то я прийду за тобою». На початку дня Анатолія забрали і відтравили в дитячий розпридільник, який знаходився по вул. Пермській, там на місці церкви був створений розпридільник для безпритульних дітей. Пробувши декілька тижнів, його було відправлено  в дитячий будинок № 5, який знаходився також по вул. Пермській в колишньому приміщенні «богодєльні». В дитячому будинку він знаходився до 4 класу. Пізніше цей будинок реформували і його було відправлено в селище Нова Прага, де він закінчив ще один клас. Перебуваючи там, він дізнався, що батько його знаходиться в м. Горлівці і він вирішив втікти з дитячого будинку і відправитись до рідного батька. Батько його з радістю зустрів і вони там проживали до початку війни. Коли війна була в самому розпалі і німці захопили Горлівку, батько Анатолія Арсентійовича вирішив повернутися на батьківщину в рідний Кіровоград. До родинного гніздечка поверталися більше місяця, шлях був непростий. На той час був встановлений німецький розпорядок, що біженці, які поверталися додому, заходячи в певний населений пункт, звертались до старости і він роз приділяв, куди їх розмістити і обов’язково погодувати.      В Кіровоград 6 січня 1942 року, саме на Святий вечір. Батько став на біржу праці, де йому надали роботу токарем на завод «Червоний  профінтер». За німецьким законом: особі якій виповнилось 14 років вона повинна стати на біржу праці. Але Анатолій вчасно не став на біржу праці. Його було виявлено і відправлено на покарання пліткою. Після  цього його відправили працювати на завод до батька стругальщиком металу.        Навесні 1942 року почалась агітація молоді поїздки до Німеччини. В газетах, на вулицях були розміщені оголошення – закликання, як добре, жити, працювати в Німеччині, робочі були зображені в білих перчатках.      На вул. Леніна в Палаці піонерів  було зібрано усіх бажаючих і небажаючих (Анатолій не бажав їхати до Німеччини)  на відправлення до Німеччини. Везли в Німеччину молодь в товарному вагоні. По дорозі годували лише при пересадці в Польщі. Коли приїхали в Німеччину, то їх відправили до лісу, де знаходився розпродажний табір. Через деякий час приїзджали  покупці, де розбирали приїзжих з різних територій захоплених Німеччиною. Дуже щастито тим особам, які потрапляли до господарів, які займались с/г. Анатолія було відправлено на підприємство в м. Генєвск – 20 км від Берліна. Це була фабрика –локомотив, де він працював токарем. Жили в приміщенні, спали на матрацах, набитих стружками. О 5 год. був підьом, хто не хотів підніматися – били дубінками.  В 6 .00 потрібно було стояти біля станка і працювати 12 год.  до 18.00. З 9.00 до 9.15 був маленький сніданок. В 13.00 – 13.30  обід. Не можна було відходити від робочого місця, розмовляти. Хто це робив отримував покарання дубінкою. На цьому підприємстві разом з народами Радянського Союзу працювала молодь з Чехії, Франції, які отримували передачі від своїх рідних і в них завжди додаткова їжа. Нажаль, Анатолій Арсентійович цього не отримував  і за зарплату, яку він отримував  0,5 марок за тиждень він міг собі щось купити з їжі у французів та чехів.      Під час перебування в цьому таборі сталася така подія в житті Анатолія Арсентійовича. Вже йшов 1945 р. почалось визволення від німецьких фашистів, відбувалося бомбардування населених пунктів, саме під час яких всі жителі містечка тікали в бомбосховища. Анатолій зі своїми кмітливими друзями знайшли таємний вихід з табору в місто і під час бомбардування вони таємним виходом пробралися до міста, забігали в найближчу крамницю, набирали хліба і поверталися назад, але їх хтось видав і його було відправлено з трудового табору до в’язниці. Анатолій знаходився там місяць до березня 1945 року, саме в цей час Радянські війська його звільнили.    На той час Анатолію Арсентійовичу було вже майже 18 років і його було призвано до 117 запасного стрілкового полку, де  його навчали військовій справі. 1 травня він прийняв присягу і його було направлено в кулеметну роту. Анатолій Арсентійович не приймав участь у бойових фронтах, але за рік перебування його військової частини в Німеччині він прочищав ліси від німецько-фашистських офіцерів, брали власовців в полон.   На той час служба в армії тривала 5 років. В Радянському Союзі він знаходився в таких містах: м. Кострома та м. Борисоглібськ, звідки і демобілізувався в 1950 р., повернувся в рідний Кіровоград на вул. Харківську.    Влаштувався працювати на АПК токарем. В цьому  ж році одружився і переїхав жити в  Завадівку (на той час це було село). Там побудував будинок і жив зі своєю родиною.    На даний час знаходиться на заслуженому відпочинку, проживає в чужих людей, які стали йому рідними по вул. Краснодонській, 8. Згадує далеке минуле з радістю, тому що була молодість і хотілось жити, хоча при деяких спогадах на очах Анатолія Арсентійовича зявлялися сльози.    
Пересипко Ольга Максимівна       Народилася   25 травня 1925 р.  в м. Зіновївськ (Кіровоград) Батьки: батько Папченко Максим Данилович, мати -  Папченко Акаліна Григорівна. В сімї було 7 дітей: 4 синів і 3 доньки. Ольга Максимівна була наймолодшою. В 1941 р. закінчила 7 класів Завадівської школи, саме перд війною був випускний. Коли розпочалася війна їй було 16 років. Мріяла здобути якусь спеціальну освіту, але війна внесла свої корективи.      Німці захопили м. Кіровоград і його околиці. На той час мікрорайон Завадівка був селом. Там де колись було колгоспне подвіря, німці його перейменували в громадський двір і потрібно було кожній дорослій людині прийти сюди і отримати норму – певну роботу на день. Виконували всю роботу, яку їй надавали. В 1942 році на тому місці, де зараз знаходиться звалище ріс баштан. Ольга зі своєю подругою там працювали, саме в цей час до них підійшов поліцейський Мельніченко Андрій (досить хороша людина) і сказав: «Дівчата тікайте, бо починається облава, щоб вас не забрали до Німеччини». І через дорогу в кукурудзу, потім просом лягли на землю і пробули до самої ночі, боячись іти додому, щоб їх не відправили до Німеччини. Вночі батько її подруги Мотрі Чинченко, знайшов їх і привів додому. Вдома вони переховувались в ямі, де зберігалися буряки для худоби. Вони перебували доти, доки закінчиться облава. Але все одно через деякий час їх було вирішено відправити в Німеччину. Дівчатам не хотілося їхати туди, бо чули вони нехороші вісті про ті краї. Так їхні  односельці Чинченко Павло, Федоренко Іван, Ситник Олександр були повішені із-за того щось без дозволу взяли з їжі. Тому Ольга, її рідна сестра Олена та подруга Мотря вирішили зробити все, щоб туди не потрапити. Рідна сестра Ольги – Олена звернулася до лікаря, де їй зробили ін’єкцію під очі, вони в неї почервоніли і комісія вирішила не відправляти її до Німеччини. Ольга натирала собі коліна часником від якого вони стали пухнути і червоніти. Вона прийшла на зборище, де знаходився зимовий театр, їх цілий день там протримали і відпустили на ніч з тією умовою, що на ранок вона прийде на комісію. Вдома на сімейній раді вирішили, що на комісію замість неї піде сестра Олена . Так як в неї були червоні очі її не взяли до Німеччини.     Визволення Завадівки відбулося на Святий вечір 06.01. 1944 р. Ольга зі своїми односельцями побачила як їхали танки з Первозванівки, а ввечері їхали солдати на конях та йшли пішки. Було досить страшно, літали снаряди. 07.01. в їхньому будинку поселився Радянський генерал.        Після визволення Кіровограда і його околиць старша сестра Олена влаштувалась працювати на роботу в обласний суд бухгалтером. Ольга Максимівна доглядала свою хвору матір та старшу сестру Феклу. Господарювала до дому.       З 15.03. 1944 р Ольгу Максимівну військомат призиває в штаб і її там навчають військовій справі, як бійця, тобто готують до війни. Після закінчення війни штаб розформовують і вона влаштувалась працювати на завод «Червона зірка»       Коли в 1948 р. вийшла заміж за Пересипка Івана Михайловича, то вони вирішили, що будуть проживати в с. Завадівка. Ольга Максимівна спочатку працювала в колгоспі «Леніна» - робітницею, ланковою, займалась розповсюдженням облігації, все що наказувала комінустична партія. Через деякий час перейшла працювати в радгосп «Зоря» на свинокомплекс – свинаркою, де отримала ряд нагород «Ударник комунистического труда» (1974, 1976 р.) Отримала нагороду і посвідчення «Ветеран праці» (1980 р.)        З кінця 1980 р. Ольга Маскимівна знаходиться на заслуженому відпочинку.  Займається вихованням внуків, правнуків і радіє їхнім успіхам.